Днями написав пост у Фейсбуці, де спитав, чому російське суспільство мовчить і нічого не робить у той час, коли їхні війська стоять у повній бойовій готовності на російсько-українському кордоні. Я думаю, що, гаразд, припустимо вас не хвилює доля людей по той бік кордону, але невже вас не хвилює доля своїх солдатів, багато з яких взагалі срочники? Адже і серед них будуть жертви, враховуючи, скільки сучасної зброї цими днями отримує українська армія. Невже людям байдуже, що їх посилають помирати у несправедливу війну через забаганку літнього автократа? Чому у російських містах не проходять багатотисячні мітинги проти війни?
Чесно, відповіді вихідців із Росії мене дуже здивували. Майже всі вони зводилися до того, що громадяни РФ самі в полоні свого режиму, що вони нічого не вирішують, ніякі мітинги неможливі, навколо камери з розпізнаванням осіб і всіх, хто вийде на вулицю, негайно репресують.
І тут я задумався, адже з одного боку вони в чомусь мають рацію, але з іншого — це все тому, що кількість людей готових показати неприйняття несправедливих дій своєї влади дуже мало. Адже якщо на вулиці Москви вийде мільйон людей, що ти їм зробиш? Куди ти їх посадиш? Як ти їх заарештуєш?
Мені стало цікаво і я почав шукати інформацію про акції протесту в Росії. Коли у 2021-му році після невдалої спроби вбивства посадили Олексія Навального, на вулиці Росії вийшло за найоптимістичнішими оцінками не більше 300 тисяч осіб, з них у Москві ~50 тисяч. У масштабі країни з населенням ~145 мільйонів це просто крапля у морі. А знаєте скільки людей вийшло на марш пам’яті Бориса Нємцова в Москві, застреленого біля стін Кремля? Ті самі ~50 тисяч людей. Скільки це у масштабі міської агломерації з населенням понад 17 мільйонів? Менше ніж 0.3%. Виходить, що решті 99.7% жителям столиці байдуже?
Люди так влаштовані, що можуть багато терпіти — корупцію, фальсифікації на виборах, переслідування вільних ЗМІ. Але, як правило, у сучасному світі є межа, яку суспільство не сприймає — зловживання державою монополією на насильство. Влада, яка перейшла цю грань, відразу втрачає легітимність в очах свого населення. Наприклад, коли в Україні наприкінці 2013 року “Беркут” побив студентів у центрі міста, то піднялася вся країна. Але вона піднялася не за вступ до ЄС чи НАТО. Насамперед, вона піднялася проти свавілля з боку влади. Люди можуть терпіти злодійство чи брехню, але не те, як влада просто так б’є людей.
Історія повторилася кілька років тому в моїй рідній Білорусі, коли влітку 2020 року силовики вбивали, били і катували людей, що вийшли після фальсифікації виборів. За кілька днів піднялася вся Білорусь. На вулиці вийшли не просто політично активні громадяни, на вулиці вийшли всі білоруси — айтішники та робітники, медики та шахтарі, студенти та пенсіонери. Так, за багато років вони вже могли звикнути до влади Лукашенка. Але вони не могли прийняти вбивства і тортури людей у катівнях КДБ. Знаєте, скільки людей було на першому Марші Свободи 16 серпня на вулицях Мінська? Приблизно 500 тисяч людей. І це у місті з населенням лише у 2 мільйони, тоді як в інших містах також проходили багатотисячні акції протесту. Так, на жаль, режим Лукашенка поки що здобув перемогу (не без допомоги російської), але білоруси довели, що вони нація — солідарна і яка прагне свободи. І рано чи пізно вони отримають перемогу у своїй боротьбі за свободу та незалежність.
А що у Росії? Яку межу російська влада не переходила б, абсолютна більшість населення промовчить. Я можу зрозуміти, коли люди готови терпіти фальсифікації на виборах чи цензурування інтернету. Але вбивства опозиційних політиків та журналістів? Побиття мирних протестувальників? Відправлення військ до сусідніх країн? Чому у росіян більшу ворожість викликає вакцинація від коронавірусу, ніж усе перелічене вище? Що не так із російським суспільством? Це такий менталітет чи культурна особливість? Я не можу зрозуміти.
І ця історія повторюється щоразу. Олександр Солженіцин в Архіпелазі ГУЛАГ писав:
“Якби за часів масових посадок, наприклад у Ленінграді, коли садили чверть міста, люди б не сиділи по своїх нірках, мліючи від жаху при кожному хлопку парадних дверей та кроках на сходах, – а зрозуміли б, що втрачати їм уже більше нема чого, і у своїх передніх бадьоро б робили засідки по кілька чоловік із сокирами, молотками, кочергами, з чим доведеться? Адже заздалегідь відомо, що ці нічні картузи не з добрими намірами йдуть – так не помилишся, хряснувши по душогубцю. Або той воронок з самотнім шофером, що залишився на вулиці, – вигнати його або скати проколоти. Органи швидко недорахувались співробітників і рухомого складу, і, незважаючи на всю спрагу Сталіна, – зупинилася б проклята машина! Якби… якби… Ми просто заслужили все подальше.”
Складно уявити, але в той час, коли жителі Ленінграда мовчазно чекали на ті самі воронки, в Україні чи Білорусі люди й справді часто давали відсіч карателям із НКВС — хтось відстрілювався, хтось йшов у ліси. По суті, за ці роки ситуація не змінилася.
Як не крути, білоруси, українці та росіяни – різні народи. Як мінімум, щодо толерантності до несправедливості. Ось тільки шкода, що через російську толерантність до несправедливості страждають сусідні народи.
